Історична довідка
опубліковано 22 жовтня 2019 року о 11:59

Всі корінні жителі Присамар’я з повним правом можуть вважати себе нащадками славних лицарів — запорозьких козаків.

Хоч історія заселення земель нашого краю сягає в сиву давнину до епохи неоліту і бронзи, про що твердять історики, постійні поселення виникли тут значно пізніше, з появою слов’янських племен. На думку невтомного дослідника історії П.Лавріва, протослов’янами стали скіфи-орачі і скіфи-хлібороби, які з півночі просувалися на південь, освоюючи родючі долини Борисфена - Дніпра Та інших рік і сіяли пшеницю, просо й коноплю. У своїх сусідів, скіфів та сарматів, слов’яни навчилися торгівлі і використовуючи Дніпро везли на південь пшеницю, мед, віск, худобу, шкіри, а з Греції доставляли срібні та золоті прикраси, посуд, олію, виноградні вина.

Навіть на берегах Самари при розкопках вже в наші часи знаходили «імпортні» вироби. Цікаву знахідку виявили, наприклад, при будівництві другого трубного цеху на трубному заводі в Новомосковську. Ківш екскаватора вийняв з котловану дві ажурної роботи амфори грецького походження.

Та не лише купцями-продавцями були наші пращури.

Проявляли вони свій хист і в землеробстві та ремісництві, виготовляючи, зокрема, глиняний посуд, кістяні та керамічні грузила для рибальського знаряддя та ін.

У всіх літописах, що збереглися, Присамар’я згадується як місце постійних битв та наїздів поневолювачів. Ще в XII ст. довелося князю Київської Русі Мстиславу в похід виступати, щоб розгромити «при Самарі» половців і команів, звільнити від рабства селян. Із степів заволзьких, мов сарана, накочувалися полчища Чінгіс-Хана, Батия, Мамая, все руйнуючи на своєму шляху, залишаючи після себе пустелю. Не давали спокою також кримські орди. З цим сумним часом деякі історики пов’язують появу козацького воїнства.

У багаті Дикі поля з Полісся, Волині, Білорусії вирушали «на уходи» ватаги, які поверталися восени з кіньми, коровами, запасами риби, меду і шкір. Начальство в замках відбирало левову частку здобичі, тому сміливіші почали зимувати в степу. Польський історик М. Гліщинський писав: «Гуляючи по пустих, широких степах, ці одчайдухи їздили дуже обережно, щоб не втрапити на татарську засідку. Вислідивши татарів, козаки нападали несподівано».

Уже в 1540 році на Дніпрі за порогами існував кіш з гарнізоном, який мав у своєму розпорядженні гармати й човни. Пізніше ця перша в Україні своєрідна держава з яскраво вираженими елементами демократичного устрою швидко набиралася сил і розширювала свої кордони. У період між 1670 і 1770 роками Запорозьке військо займало чималі землі тодішніх Катеринославської та Херсонської губерній. Вони ділилися на вісім паланок (округів). Однією з найзначніших і найбагатших була Самарська паланка з центром у Самарчику або Новоселиці (нині Новомосковськ).

Ось яку характеристику дає їй відомий дослідник А.Скальковський, автор «Історії Нової Січі або останнього коша запорозького». «Самарська паланка, що лежить за Дніпром по обидва боки Самари, була найважливішою і найбагатшою частиною Запорожжя. У ній було все його громадське господарство і найкращі зимівники старшин та козаків». Іноземні мандрівники, побувавши у наших краях, писали: «Україна — обіцяна земля, що її Бог обіцяв єврейському народу. Українське небо сміється і вабить людину до себе. Всюди ростуть фруктові дерева й виноград. У старих дубах і буках рої бджіл і джмелів. Звірів у лісах і на полях так багато, що зубрів, диких коней, оленів убивають лише задля шкіри. Диких кіз стріляють тисячами». (Блез де Віженер, 1573 р.).

До Самарської паланки входили села Переметівка, Кам’янка, Бардаківка, Сокольський редут, Бригадирівка, Ревівка, Кільчень, Адамівка, Пишнівка, Військове, Чернече, а також сільця і хутори, що належали Самарському монастиреві. На жаль, важко нині прослідкувати, як змінили назву згадані села. У паланці було, крім курінних козаків у команді полковника Якова Гаркуші (на 1756 р.) — 24 одружених козака, 502 тяглових (що мали свої плуги), 416 піших, всього 1158 посполитих людей.

Запорозькі козаки були не тільки відважними вояками, а й ревними прихильниками православної віри. Саме завдяки їм виник монастир з церквою на острові між Самарою і Самарчуком поблизу Новомосковська. Він виконував і духовні, і військові функції (як фортечка), а згодом став ще й першим освітнім закладом (запорожці відкрили тут першу у нашому краї школу), і шпиталем для тяжкопоранених, хворих та пристанищем для престарілих старшин та козаків. Самарський Пустино-Миколаївський монастир мав у своєму володінні велику кількість землі, поблизу нього виникали хутори — зимівники, слободи, кути. Навколо нього було багато чималих дач, пасік, фруктових садів, звідки на Січ постійно йшли продукти. Одним з подібних поселень був і Орлівський Кут, з якого почалася нинішня Орлівщина, Решкут — сьогоднішній мікрорайон Новомосковська, Красний Кут, Гавришів Кут та інші.

Минуло майже два з чвертю віки. За цей час нащадки запорожців пережили дві страшні війни, стояли на барикадах двох революцій, поки не встановили свою Радянську владу. З початком відбудови після громадянської війни народного господарства був створений Новомосковський район.

Індустріалізація, колективізація, перші п’ятирічки, страшна навала новітніх орд — фашистів, тяжкі повоєнні роки, п’ятирічки будівництва розвиненого соціалізму, застій і перебудова, незалежність і демократія далеко не повний перелік історичних реалій, з якими довелося зіткнутися нащадкам козаків менш як за століття. 

За останні чотири десятиріччя межі Новомосковського району кілька разів змінювалися. У свій час до його складу входили Дерезувате і Дорогий Синельниківського району, Підгородне, частина господарств Магдалинівського району. У нинішніх територіальних межах Новомосковський район існує з 1962 року.